Ольга Манелюк: інвалідність не вирок, коли поряд батьки та є віра в себе

  • Дата: 14:00 16-12-2020
  • Просмотров: 338
  • Печать

Ольга Манелюк із самого народження має інвалідність. Вона не контролює рівновагу тіла, не може впевнено ходити. Лікарі поставили їй діагноз – дитячий церебральний параліч. Від перших днів життя і до сьогодні найбільшою своєю підтримкою Оля називає рідних батьків, маму Олену і тата Ігоря. Саме вони показали донечці, що з будь-якою проблемою, навіть найважчою, можна впоратися. Головне – мати бажання і трохи власних сил, щоб не зупинятися і шукати шляхи вирішення.

Батьки дівчини ніколи не чекали на допомогу від держави чи благодійників. Вони вірили і вірять, що їхньої любові і турботи вистачить, аби донечка мала всі можливості повноцінно розвиватися, як і всі інші діти. От тільки комфортних умов для жителів з інвалідністю в нашому селищі не створено. Та й роботу таким людям знайти майже неможливо.

Ольга Манелюк народилася в селищі Салькове Кіровоградської області. Зараз їй 26 років. Проживає вона разом із батьками в Петропавлівці, на батьківщині своєї мами. Оля – вродлива, розумна, талановита молода дівчина. Має власне хобі, займається квілінгом. Її мама Олена розповідає, що дівчинка з’явилася на світ раніше встановленого терміну. Лікарі запевняли батьків – все буде добре. Але чомусь все пішло не так, як очікувалося.

У перші ж дні життя Ольги медичні працівники шокували молодих батьків: «Готуйтеся, у вашої доньки будуть проблеми зі здоров’ям». Які саме, ніхто не міг сказати. Попередній діагноз ще більше пригнітив маму і тата – дитячий церебральний параліч. Пізніше виявилося, що під час пологів Оля отримала травму головного мозку, внаслідок якої не може тепер повноцінно контролювати рівновагу. У пошуках дієвого лікування батьки дівчинки об’їздили всі обласні центри України, були на прийомі у багатьох медиків. Але жодного разу не дозволили собі впасти у відчай та опустити руки.

Коли новонароджену Олю забирали з пологового будинку, лікарі повідомили мамі декілька своїх страшних припущень. Точного діагнозу ніхто не міг сказати. Але те, що з дитинкою щось не так, знали напевно. Слова медиків дзвеніли у голові мами Олени, як звук гострого металу: «Дівчинка в майбутньому буде або сліпою, або нічого не чутиме, не ходитиме ніжками, або ж усе це разом».

- Я день і ніч молилася Богу, аби моя донечка не мала розумових відхилень, – говорить мама Ольги, Олена Манелюк. – Нічого так не боялася, як проблем із розвитком інтелекту. А з фізичними вадами донечки ми налаштували себе боротися, щойно почули діагноз. І, мабуть, мої молитви були почуті – розумово Оля розвивалася дуже добре. І в 10 місяців почала розбірливо говорити.

Першим словом маленької Ольги, як і в більшості дітей, було слово «мама». А у півтора рочки, згадують батьки, дівчинка вже знала напам’ять повний склад Верховної Ради, чим дивувала усіх дорослих, хто приходив у гості. Прабабуся Олі тоді не могла стримати своїх сліз – дівчинка перераховує народних депутатів, а бабуся плаче.

- Розумові здібності Олі нас тішили, – продовжує розповідь мама. – Але випробувань під час її лікування від ДЦП ми пройшли не мало. Разом з донечкою побували в усіх обласних центрах нашої країни. Лише в Києв довелося поїздити не один раз. Шукали медичні установи, радилися з багатьма лікарями. Спілкувалися з батьками, діти яких мали схожі діагнози. І все це за власний кошт. Просити матеріальної допомоги в інших ми дуже соромилися. Тож впадати у відчай не мали жодної вільної хвилини – працювали, шукали, лікували.

Найпершою, хто допоміг у лікуванні дівчинки, була педіатр Гайворонської районної лікарні Шустер Тетяна Софронівна. Мама Олена запевняє, що лікарка буквально по крупинці розклала їм суть захворювання і як його лікувати. Медичні поради та настанови, інформацію про реабілітаційні центри та як дістати путівку у найкращі заклади – все це, у першу чергу, батьки Ольги дізнавалися саме від лікаря Тетяни. Тепер свого педіатра добрим словом згадує і її колишня пацієнтка Ольга.

- Мені на добрих людей в житті щастить, – посміхаючись говорить дівчина. – Всюди, де б я не була, зустрічаю тільки тих, хто готовий допомогти і підтримати. А найбільше я вдячна своїм батькам. Лише саме від них я отримали всі можливості для гідного лікування, здобула освіту. Зараз маю необхідне приладдя для занять творчістю. Мама мені постійно купує матеріали для квілінгу, і я із задоволенням створюю власні поробки.

До восьми років Ольга здобувала початкову освіту вдома. До неї приходила вчителька з місцевої школи. Але батьки бачили, що цього недостатньо. Дівчинці необхідний був всебічний розвиток, лікувально-фізичні процедури, і, головне, спілкування з іншими дітьми. Тож вирішили мама Олена і тато Ігор відвезти свою доньку до Дніпропетровського обласного центру реабілітації для дітей з ДЦП та поліомієлітом. Проживали там діти на постійній основі. Розлучатися було важко і дівчинці, і батькам. Та всі знали –так буде краще.

- Тоді мені було 8 років, і я не розуміла, чому мене залишають саму в медичному центрі, – згадує Ольга. – Від страху у мене аж руки побіліли. Але поступово я почала звикати. Ставлення до дітей у центрі гарне, умови проживання чудові, навчання мені подобалося. А головне – я була серед однолітків, мала друзів, і сумувати не було коли. На канікули мама забирала мене додому.

Тепер Ольга щиро говорить своїм батькам, що вона їм вдячна за можливість лікуватися і навчатися у такому центрі. Хоча спочатку трохи і ображалася на маму і тата, що відвезли її так далеко від дому. В реабілітаційному центрі дівчинка пробула 12 років. Під час перебування в центрі американські лікарі зробили дівчинці операцію, за яку заплатили мама з батьком, і на неї їм довелося брати грошовий кредит. Закордонні хірурги спробували поставити Ольгу на власні ноги. І їм майже вдалося. Оля впевнено тепер може ставати на повну стопу. А до хірургічного втручання не могла випрямити ніг і торкалася підлоги лише носочками.

- Раніше я пересувалася за допомогою інвалідного візка, – говорить Ольга. – Після операції та реабілітаційного центру намагаюся візком зовсім не користуватися. Рухаюся в приміщенні та на подвір’ї у спеціальних ходунках. Роблю це принципово, щоб не розслаблятися і не звикати до візка. Так тіло більше тренується і мені легше його контролювати.

Про реабілітаційний центр Ольга згадує теплими словами, особливо про своїх однокласників. Клас, в якому навчалася, вона називає видатним. Багато хто з її друзів у подальшому отримав вражаючі успіхи. Є серед них параолімпійські чемпіони, є відомий перукар-стиліст, або просто творчо обдаровані особистості. І дівчина, і її батьки стверджують, що будь-який діагноз – це не вирок! Якщо людина має бажання, то можна з легкістю опанувати улюблену справу.

- Всі мої однокласники активно займалися спортом, – згадує Оля. – Це було не тільки корисно, а й весело. Зовсім недавно моя подружка Оксана, яка теж навчалася у центрі, здобула звання майстра спорту із параолімпійського бадмінтону. А однокласник Володя, маючи від народження три пальці на руках, став перукарем. Він зараз працює в столичних модних салонах, і вже встиг виступити на телебаченні.

Дуже хочеться Олі знайти роботу й собі. Говорить, що знань у неї достатньо. Після обласного центру здобула ще одну освіту – в Петропавлівському профтехучилищі отримала диплом бухгалтера. Хоча вона готова, як сама зізнається, навіть перебирати і цибулю, аби тільки було зручно дістатися до місця роботи. І тут, для людей з інвалідністю, зростають нездоланні перешкоди. Місця відпочинку, державні установи, організації нашого селища – недосяжні жителям, які мають особливі потреби. По нашим вулицям ходити важко навіть здоровим людям. А про підйоми у багатоповерхові інстанції годі й говорити!

- Пандуси біля магазинів, аптек та в офіційні установи зроблені чисто формально, для «замилювання очей», – ділиться обуренням мама Олена. – Користування ними для людей з інвалідністю схоже на скелелазіння. Ми декілька разів намагалися з Ольгою «взяти штурмом» районну адміністрацію, так скажу вам, що це майже неможливо. А ще й візок із собою треба тягти! Особливо важко підійматися сходами всередині будівлі. Я вже не згадую про жахливий стан доріг та відсутність умов у громадському транспорті.

Тому і доводиться Олі прогулюватися лише на подвір’ї садиби і купувати товари через маму. Та й матеріальне забезпечення таких співвітчизників, як Ольга, залишає бажати кращого. Мізерна пенсія по інвалідності покриває лише маленьку частину найнеобхіднішого. Цих грошей не вистачало і на оплату проживання в обласному центрі. Але батьки Олі не полишили надію лікувати доньку, і забезпечують її усім, чим можуть. І ще більше стали підтримувати, коли дізналися, що вона захопилася квілінгом – мистецтвом виготовлення плоских або об'ємних композицій зі скручених у спіралі смужок кольорового паперу. Цим видом творчості Оля стала займатися ще в обласному центрі.

- Першою техніку квілінгу показала мені вчителька центру, – розповідає Ольга. – Спочатку мені хотілося просто розробляти пальці рук, крутила ті смужки туди-сюди. Потім придивилася, побачила яку красу можна створити з паперу. Стала й собі виготовляти композиції. Свої роботи щиро дарую рідним, знайомим і просто тим, хто мені сподобався. Необхідний матеріал мені закуповує мама, а майстер-класи дивлюся в Інтернеті.

Планує Ольга в майбутньому зібрати колекцію своїх доробок і влаштувати власну виставку. Звісно, з підтримкою найрідніших людей, мами і батька, це бажання втілити легко. Недаремно ж стільки разом вже здолали випробувань та перешкод!

А от найбільше, відверто зізналася дівчина, вона мріє про власну сім’ю. Хочеться Олі мати люблячого чоловіка і галасливих здорових діточок, щоб і їх навчити всьому, що сама знає і вміє.

Говорять, загадане перед Новорічними святами бажання обов’язково здійсниться. Тож хай так і станеться, а щасливі батьки радіють успіхам своєї доні!

Володимир Третяк

 

новости партнёра
Новости от RED TRAM